Управління освіти, культури, туризму, сім'ї, молоді та спорту Куликівської селищної ради

2021 рік

Сьогодні відзначає ювілейний день народження Микола Чава, багаторазовий чемпіон та призер першостей Куликівщини з шахів і шашок, срібний призер чемпіонату Чернігівської області з шахів серед аматорів, автор двох книг про шахи, людина, яка завжди переймається підтримкою обдарованої молоді, вихованням дітей у кращих спортивних традиціях.

    Микола Парфирович Чава народився 13 квітня 1951 року в селі Авдіївка Куликівського району. Вищу освіту здобув у Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування. Працював у Куликівській "Сільгосптехніці" інженером, потім в професійному аграрному ліцеї викладачем срецдисциплін.

    Як згадував сам Микола Парфирович, з дитячих років він не міг бути просто спостерігачем спортивних заходів і змагань, хотілося бути їх учасником. Невдовзі виявив у себе здібності до гри в шахи, а вже навчаючись у Ніжинському профтехучилищі, за рік став чемпіоном Ніжина серед учнів навчальних закладів.

    Після армійських лав, проживаючи в Авдіївці, а працюючи в Куликівці, часто добирався до рідного села пішки. Так виникло ще одне захоплення- біг, а взимку- біг на лижах. Пізніше, займаючись у видатного тренера з легкої атлетики Григорія Литовченка, за сім років змагань, пробіг 38, 8 кілометрів!

    Вже працюючи на вищевказаних посадах, Микола Парфирович постійно брав участь в змаганнях з шахів районного та обласного рівнів, його суперниками в районі було чимало відомих, впливових, авторитетних людей.

    Але приходить час, коли людина розуміє, що вже багато чого досягнуто і основну увагу потрібно приділяти родині. Так пан Микола почав тренерську діяльність у дитячо- юнацькій спортивній школі.

    Багато його вихованців стали чемпіонами і призерами Чернігівської області серед ліцеїв та профтехучилищ, призерами обласних змагань учнівської молоді. 2018 року вихованці Миколи Чави посіли 5 місце у відкритому чемпіонаті України серед учнівської молоді. Цього ж року сам тренер здобув срібну перемогу у чемпіонаті Чернігівської області серед аматорів.

    Невгамовний шахіст завжди хотів узагальнити свій досвід, а головне залучити молоде покоління до чудової гри, яка розвиває багато потрібних у житті, навичок та рис. Так 2013 року виходить перша книга "Рыцарь шахматной игры" на російській мові, а пізніше, 2016 року, друге видання під назвою "Як козак вчився грати в шахи", на українській та англійській мовах.

    В даний час Микола Парфирович продовжує тренувати учнівську молодь, передаючи свій безцінний досвід вихованцям спортивної школи. Завжди жвавий, енергійний, наполегливий, щирий, позитивний, готовий на співпрацю, навіть якщо змагання треба організувати в короткий проміжок часу. Таким його знають багато жителів громади, знають і поважають.

    Тому сьогодні всі бібліотечні працівники та читачі наших закладів долучаються до привітань з Днем народження та зичать ювілярові міцного здоров'я, родинного затишку, реалізації всього задуманого та ще довгі роки запалювати своєю життєвою енергією юні серця, передаючи їм безцінний життєвий скарб знань і досвіду вправного шахіста!

 

ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ МАЖУГА

Юрій Миколайович Мажуга. Народився 13 квітня 1931 року в м Київ. Радянський і український актор театру і кіно, педагог. Народний артист Української РСР (1971). Народний артист СРСР (1981). Дійсний член Академії мистецтв України (2002).

Батько був інженером-мелиоратором. Мати викладала російську мову і літературу в молодших класах школи. Корінний киянин, народився в лікарні, де нині розташовується лікарня «Охматдит».

Дитячі роки Юрія Миколайовича пройшли в селі Жуківка Куликівського району. З дитинства він писав вірші й оповідання. У шкільні роки займався в самодіяльності, ходив в театральний гурток. Після закінчення школи подав документи відразу в два вузи - на філологічний факультет університету і до театрального інституту.

Однак іспити в інститут були раніше, ніж в університет. І його зарахували. "Я зрозумів, що не варто грати з долею, і рішення про вступ було прийнято", - говорив Юрій Мажуга. У 1953 році закінчив акторський факультет КДІТМ імені І.К. Карпенко-Карого. За розподілом повинен був відправлятися в театр міста Ізмаїл. Але сталося так, що його дипломний спектакль дивився Костянтин Павлович Хохлов - художній керівник Театру імені Лесі Українки. Хохлов запросив Мажугу в свій театр. З 1953 року - актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. З 1975 року - педагог КДІТМ імені І.К. Карпенко-Карого та Київській естрадної студії.

Широкому глядачеві відомий за своїми роботами в кіно. Зніматися почав з 1955 року, дебютувавши у фільмі «Вогнище безсмертя». У наступному році знявся в ролі Василя Мороза в картині «Коли співають солов'ї». Популярність і впізнаваність акторові принесли ролі міліціонера Михайла Санько в історичній драмі «Народжена революцією» і Семена Феофановича Бесараба у військовому фільмі про українських партизанів часів Другої світової війни «Підпільний обком діє». Також варто відзначити роботи актора в стрічках «Дивна жінка» (Степан Кузьмич), «Житіє святих сестер» (Мардарий), «Трест, який лопнув» (Білл Хамбл), «Миргород та його мешканці» (Іван Никифорович), «Канкан в англійському парку »(Іван Качур),« Штормове попередження »(Іван Харитонович Турчак),« Уроки в кінці весни »(Львівський),« Яри »(Клим Степанович Догановскій). У 2000-і актор з'явився на екрані в картинах «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Лялька», «Здрастуйте Вам!». У 2000-і знімався мало, як говорив Юрій Мажуга, він перш за все театральний актор: "Хоча весь час мені надсилають якісь сценарії, але я суто театральний актор. Навіть коли знімався, не дуже полюбляв кінематограф. Мене дратували поїздки, очікування зйомок . Інша справа - прийти на спектакль на сьому годину, де все передбачувано, без несподіванок ".

Більш докладніше про Юрія Мажугу можете дізнатися в нашій бібліотеці, ознайомившись з матеріалами папки-теки «Знай наших».

 

 

80 років від дня народження Івана КЛУНКА, першого керівника літературно-мистецької світлиці «Стежина».

КЛУНКО Іван Митрофанович народився 10 квітня 1941 року на Ічнянщині в селіАндріївка. Закінчив Андріївську семирічку та Дорогінську середню школу. Навчався у Московському заочному народному університеті мистецтв (факультет малюнка та живопису), Ніжинському та Полтавському педагогічних інститутах. За професією – вчитель історії та суспільствознавства. З 1970 року проживав на Куликівщині.

Працював учителем, директором школи, заввідділу райкому Компартії України, в 1986-2004 роках – головним спеціалістом відділу освіти.

22 червня 2010 року Іван Клунко, місцевий поет і письменник, член обласної літературної студії, отримав листа від журналу «Дніпро», у якому повідомлялося про надання особистої сторінки в інтернеті на сайті Клубу Поезії (www.poetryclub.com.ua) літстудії при районній бібліотеці. Фактично студія існувала лише на папері, формальним керівником числився Іван КЛУНКО. Проводилися поодинокі зустрічі з певними місцевими поетами, і це вважалося діяльністю студії. Відтак, отримавши листа, керівник відчув відповідальність і вирішив разом з бібліотекаремчитального залу Людмилою ХОРОШОК терміново зібрати живе засідання літераторів. На перше засідання, яке відбулося у липні цього ж року, зійшлися декілька відомих літераторів Куликівки, а також кілька учнів школи, які тільки спробували себе у написанні творів. Серед дорослих були присутні Людмила БОГДАНОВА, Олександра АТРОЩЕНКО, Надія СЕДЕНЬ, Ольга ПРАВДИВЕЦЬ та Микола БОГОМАЗ з Дроздівки. У числі дітей прийшли ГРИНЧЕНКО Дмитро, Надія БУШКО, Аліна БЛИЗНЮК та Галина ЗАБУЛА. Це було перше і останнє засідання, на якому зібрались діти. Надалі світлиця працювала виключно у дорослому форматі. Керівником «Стежини» було залишено Івана Митрофановича.

Відтак літературно-мистецька світлиця «Стежина» під керівництвом Івана Митрофановича пропрацювала до початку 2015 року. За цей час було надруковано дві колективні збірки студії «Первоцвіт» та «Коли слово чарує». Твори стежинівців успішно публікувались у пресі районного обласного та всеукраїнського рівнів. В особистому доробку Івана КЛУНКАсамодрук «Сила Любові» та книга «Любов у спадок». За увесь час, коли Іван Митрофанович очолював світлицю, його незміно поважали та цінували колеги по перу: за толерантність, доброту та неоціненний внесок у творче життя Куликівщини.

21 червня 2016 року догоріла свіча життя нашого дорогого поета.

В Куликівській центральній бібліотеці оформлений тематичний куточок, де представлені книги про життя і творчість поета.

 

 

27 березня 2021 року виповнюється 90 років Марії Гнатівні ВАКУЛІ – Героя Соціалістичної праці.

Народилася Марія Гнатівна в селі Боромики Чернігівського району. Змалку виконувала різну роботу. Ще зовсім юною косила для колгоспу сіно та жито, роботи виконувались вручну, працювали важко, іноді – цілодобово.

У 1947 році Марія ВАКУЛА очолила комсомольську ланку, була депутатом обласної ради.

В Горбове разом з чоловіком і маленьким сином Леонідом переїхали 1953 року. Згодом тут народився менший син Петро. Старший син проживає в далекому місті Хабаровськ, менший – в м. Чернігів. Загалом має 6 онуків та правнуків.

Марія Гнатівна близько сорока років пропрацювала в рідному колгоспі в Горбовому (на той час колгосп "9 січня"), де була ланковою. Ланка Марії Гнатівни була передовою: вирощували буряки та збирали льон. Високу державну нагороду – звання, отримала першою в районі, у 1973 році, за рекордні показники по збору льону.

Марія Гнатівна нагороджена державними нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора та двома орденами Леніна.

Керівники села та громади в день народження щороку відвідують оселю уславленої трудівниці, щоб вручити квіти і подарунки та висловити теплі слова подяки за трудовий подвиг задля розвитку району, який був високо оцінений на державному рівні.

З 2017 року Марія Гнатівна проживає у свого сина в місті Чернігів.

 

355 років від першої писемної згадки про село Дрімайлівку

 

У цьому році виповнюється 355 років від першої писемної згадки про Дрімайлівку.

Історія зберігається

в нашій пам'яті.

Пам'ять... вічна.

Історія наша - це досвід, життя наших батьків, дідів, прадідів. Наше завдання передати досвід, надбання наших предків прийдешнім поколінням.

Той хто не знає минулого своїх батьків, дідів, не цінуватиме і майбутнє.

Про Дрімайлівку є багато матеріалів. Так, наприклад, Роговець Ганна Михайлівна дуже цікавилася історією села, записувала спогади старожилів в учнівському зошиті.

Перші спогади про село Дрімайлівка, підтверджені документами відносяться до 1666 року.(Чернігівське губстатбюро). Тоді село нараховувало 23 двори, а уже на початку ХІV ст. - 61 двір. По генеральному опису Малоросії 60-х років ХІV ст. фельдмаршала Рум'янцева с. Дрімайлівка було розташоване при болоті Дехтярівка, мало церкву пророка Іллі, дворів козацьких 49 і селянських 52.

В 1762 р. було подароване В.М. Скоропадському на ранг в зв'язку з присвоєнням йому сина генерального есаула (ЦДІА УРСР в м. Києві, фонд 1229, опис1, справа 96, лист3)

"Географический статистичний словарь Российской империи", виданий у 1865р. свідчить:

"На північ від м. Ніжина по дорозі на Чернігів при струмку Бабілик розташоване с. Дрімайлівка. Число жителів у 1857 р. становило 1827 осіб.(Семенов, т.2 с.127)

За даними 1859 р. село розташоване при колодязях, має церкву православну і поштову станцію по тракту Чернігів-Ніжин. Їдучи в південне заслання, О.С. Пушкін проїздив через Дрімайлівку і міняв коней в сільській поштовій ямі (станції).

Село швидко зростало. Уже в 1879 р. воно нараховувало 412 дворів і 2392 чоловік населення, а в1897 р. - 495 дворів і 2999 душ.

В 1913 р. населення становило 3340 чол. із них 1669 чоловіків і 1671 жінок.

(Філіал ЧОДА в м. Ніжин, медзвіт Ніжинської земуправи за 1913 рік, с.134-139).

До 1861 р. 114 селянських сімей належало поміщику Кушельов-Безбородько. У них було 49 десятин 800 сажнів присадибної і 862 десятини 2200 сажнів польової землі. Селянам Дрімайлівської сільської общини паливо не відпускалося "из-за малого количества лесных дач".

Архів зберігає Уставну грамоту поміщика Кушельова-Безбородько і протокол мирового посередника Макарова від 1861 р. про відмову селян с. Дрімайлівка прийняти Установчу грамоту.(с.143, оп.1од. зб.187)

Нам варто пам'ятати "хто ми і звідки," щоб залишатися справжніми людьми та впливати на майбутнє та передавати майбутньому поколінню історію своєї Батьківщини. Саме в історії ми пізнаємо свою ідентичність, усвідомлюємо роль кожного в її творенні. Вона дає можливість аналізувати, бачити свої помилки і досягнення і разом з тим передбачувати.

 

30 років від заснування Куликівської дитячо-юнацької спортивної школи

 

Куликівська дитячо-юнацька спортивна школа була створена на початку 1991 року і ставила собі за мету підняти авторитет фізичної культури і спорту, залучити до занять спортом якомога більше дітей і з гідністю відстоювати честь Куликівщини в обласних та республіканських змаганнях.

Спортивна школа власних споруд не має, тому учні займаються на орендованих спортивних базах навчальних закладів громади.

За ці тридцять років Куликівська ДЮСШ виховала не одне покоління спортсменів, які займали призові місця на різних змаганнях.

У 1991-1992 навчальному році команда футболістів зайняла друге місце в турнірі країн СНД, гравець команди Олександр ТИЩЕНКО отримав приз кращого захисника. Команда з настільного тенісу стала бронзовим призером чемпіонату області.

1993-1994 навчальний рік був не менш успішним для спортивної школи, адже вихованець Сергій ШЕМЕНДЮК стає срібним призером чемпіонату області з футболу. В чемпіонаті області з футболу, вийшли у фінал дві команди, де старша стала срібним призером, а молодша – бронзовим. Олександр МИКИТЕНКО у складі команди «Юність» (Чернігів) займає 8 місце в чемпіонаті України з футболу. Людмила ХАЛІМОН стає чемпіонкою України з футболу серед дівчат. Андрій СЕМИДОЛІН бере участь у двох міжнародних турнірах з футболу у складі команди області, яка займає 5-е та 1-е місця. Юрій ШЕМЕНДЮК стає учасником всеукраїнських змагань з настільного тенісу.

Протягом наступним років вихованці не одноразово ставали чемпіонами з різних видів спорту, а саме:

- чемпіони Чернігівської області з футболу серед ДЮСШ 1997 року;

- чемпіони III юнацьких спортивних ігор з настільного тенісу у 2001 році;

- чемпіони області з футболу на призи клубу «Шкіряний м'яч» у 2003 році;

- чемпіони 4 спортивних ігор школярів Чернігівщини у 2005 - 2006 н. р.;

- 5 місце на Всеукраїнських змаганнях з футболу «Золотий колосок» у 2006 році;

- чемпіони Чернігівської області з футболу серед команд ДЮСШ 2007р;

- клубний чемпіонат України з настільного тенісу (дитяча ліга), ТРУТЕНЬ Тарас у складі збірної команди області – 1 місце, 2007-2008 н. р.;

- II місце в клубному чемпіонаті області з настільного тенісу (юнацька ліга), 2009-2010 н. р.

Катерина РОМАНЕНКО – срібна призерка Чемпіонату України з футболу серед дівочих команд у складі збірної команди області 2004 р.н. – 2017 рік.;

- 3 місце на Міжнародному турнірі з футболу серед дівочих команд, 2018 рік (Естонія);

- 3 місце на Міжнародному турнірі з футболу серед юнаків, 2018 рік (Естонія);

Вікторія ЯНОК – чемпіонка України з футболу серед дівочих команд у складі збірної команди області 2005 р.н. – 2019 рік.

- Владислав ЛИТВИНЕНКО бронзовий призер Чемпіонату України з рукопашного бою, 2020 р.

На сьогоднішній день у Куликівській ДЮСШ культивуються 5 видів спорту: футбол, волейбол, настільний теніс, рукопашний бій та шахи.

 

07 лютого 2021 року виповнюється 80 років Петру Павловичу Андрієнко, Генеральному консулу України в Ростові-на-Дону, Надзвичайному і Повноважному Посланнику.

Андрієнко Петро Павлович народився 7 лютого 1941 року в с. Бакланова Муравійка Куликівського району Чернігівської області.

В 1964 р. вступив на хіміко-технологічний факультет Київського технологічного інституту легкої промисловості. Було нелегко, але дуже цікаво. Після трирічної служби в Збройних Силах було важко навчатися, особливо на цьому факультеті. Навчання вимагало наполегливості і навіть зубріння окремих тем. Слід відмітити, що рівень викладання і підготовки спеціалістів з питань технології виробництва хімічних волокон був надзвичайно високий. З особливим трепетом Петро Павлович згадує своїх керівників кафедри-професорів.

Під час студентського життя він активно займався боротьбою самбо. Був майстром спорту СРСР, чемпіоном України, входив до складу збірної України.

Після закінчення інституту в 1969 р. Андрієнка П.П. залишили на кафедрі хімічних волокон з подальшим вступом до аспірантури. Але через два місяці роботи на комсомольській конференції інституту його вибрали секретарем Комітету комсомолу. На цій посаді пропрацював більше чотирьох років.

У 1990-91 р.р. Петро Павлович обіймав посаду консультанта відділу науки і освіти, керуючого справами Київського міськкому Компартії України.

Протягом 1991-93 р.р. – головний спеціаліст, генеральний директор Фонду управлінського ризику, соціального захисту і допомоги Київської міської державної адміністрації.

З 1993-98 р.р. – керуючий справами Міністерства закордонних справ України.

У 1998-2002 р.р. – радник Посольства України в Російській Федерації.

У 2002 р. – начальник Управління послів з особливих доручень і головних радників МЗС України.

З 2002 р. працює Генеральним консулом України у Ростові на Дону.

Указом Президента України П.П. Андрієнко присвоєно звання дипломатичного надзвичайного і Повноважного Посланника.

В даний час є проректором Київського Національного інституту культури і мистецтв.

 

95 років від дня народження ігумені Чернігівського Свято-Успенського Єлецького жіночого монастиря Амвросії (Анни Павлівни Ігнатенко, 04.02.1926-27.12.2006)

«Не буде молитви – земля наша не існуватиме»...Ігуменя Амвросія.

04 лютого 2021 року минає 95 років від дня народження ігумені Чернігівського Свято-Успенського Єлецького жіночого монастиря Амвросія (Анни Павлівни ІВАНЕНКО).

Нещодавно бібліотекар Дроздівської сільської бібліотеки Людмила Джума поспілкувалася з жителькою села Катериною Остапенко, яка особисто знала впливову жінку, неординарну особистість, уродженку села Іваненко Ганну Павлівну, яка обрала собі непростий шлях - служінні Богу. До Вашої уваги короткий нарис життя видатної жінки.

Ігуменя Амвросія народилася 4 лютого 1926 року в селі Дроздівка в сім'ї благочестивих християн Павла та Євдокії.

У 1938році закінчила Дроздівську семирічну загальноосвітню школу. Мати Ганни була віруючою, у неї вона навчилася молитися. Коли Ганна пішла в монастир в 1943 році, їй було 16 років.

В 1942 році вперше у Свято-Троїцькому жіночому монастирі зустріла свого духовного наставника – преподобного Лаврентія. Працювала дуже важко, тесала колоди, клала печі, займалася ремонтом і будівництвом. Опанувала інші чоловічі спеціальності. Навчалася у школі ФЗН (фабрично заводське навчання). Під наставництвом преподобного Лаврентія осягала науку духовну, премудрості церковного життя, співала в хорі, навчилася іконопису. У монастирі багато її робіт: ікони розп’яття. Учасник Другої світової війни, черниця Ганна у важкий воєнний час працювала на лісозаготівельних роботах від районного будівельного управління, як бригадир, брала участь у будівництві залізничного вокзалу Чернігова, разом із сестрами святої обителі переправляли поранених бійців із Чернігівського залізничного вокзалу в госпіталь. Черниці своїми силами відновлювали святу обитель. Ганна працювала на важких монастирських послухах. Ніякі будівельні роботи не проводилися без її участі. Потім 18 років працювала в психоневрологічному диспансері. Як тільки відкрився Єлецький монастир, матушка в числі перших сестер прийшла його відновлювати і була призначена на посаду благочинної. У 1993 році прийняла чернечий постриг з нареченням імені Амвросія. За час ігуменства матінки Амвросії Єлецький Успенський монастир  повністю відродився.

За самовіддану працю по відновленню монастиря матінка Амвросія була нагороджена Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги.

27 грудня 2016 році після тяжкої хвороби померла. Труна з тілом ігумені Амвросії  покоїться у влаштованому  для нього склепі на схід від вівтаря Успенського собору.

Зі спогадів жительки села, подруги дитинства Остапенко Катерини: «Жила ігуменя Амвросія по вулиці, яка в даний час має назву Довгого, і сім'ї їх було четверо: сестра Таня та брати Микола та Олексій. Дружили протягом 50 років, пам'ятаю як їздили кіньми та ходили пішки до монастиря. Під час відвідин монастиря дарувала подругам ікони,  які і по цей час зберігаються в  її оселі.»